23 листопада ми вшановуємо пам`ять людей, які стали жертвами жахливого Голодомору. 1932-1933 роки – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії, про яку десятиліттями замовчували. Голодомор забрав життя майже третини всіх жителів тодішньої України, особливо жахливих втрат зазнало селянство, та частина українців, яка в усі часи свято шанувала землю і працю на ній.

Смерть у ті роки стала звичною. Щодня в Україні гинуло більше 25 тисяч чоловік, серед яких – діти, люди похилого віку, та працездатні українці, молоді і сильні, що мали народити нове покоління. Люди сприймали смерть, як порятунок від тяжких мук.

За кількістю повідомлень про голодування, дві області – Київська і Дніпропетровська, опинилися в найтяжчому стані.

Від голодомору на Білоцерківщині померло понад 22 тис. чоловік, третина потерпілих – це діти.

Активістами району, вчителями, бібліотекарями, ветеранами, школярами зібрані сотні свідчень очевидців геноциду проти українського селянства, які передавалися з вуст у вуста, бо таке не забувається.

На Білоцерківщині споруджено 73 символічних Хрестів та пам’ятних знаків на місцях масових захоронень, сільських кладовищах.

Скорботного дня 23 листопада біля кожного з пам’ятних знаків, що є на Білоцерківщині, зберуться сивочолі й молоді люди, небайдужі серцем, вшанують пам’ять своїх родичів, а також тих, кого вже немає кому поминати.

Нехай у кожній домівці Білоцерківщини запалає свічка віри і надії.

Це- святий вогник, який зігріє душі загиблих.

Це- світло очищення задля нашого майбутнього.

Зауважу: Загальнонаціональну традицію ставити запалену свічу у вікні своїх осель на знак ушанування виморених голодною смертю ініціював історик, політолог, дослідник Голодомору Джеймс Мейс. Джеймс Мейс переїхав жити в Україну, де зокрема написав: «Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих».